80 років з дня народження Василя Стуса: факти, що вражають

6 січня 1938 року  у селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із  47 років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. “То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк.

Про 1946-47 роки Василь Стус згадуватиме: “Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама… Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом”.

На факультет української філології педагогічного інституту в Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу. Із другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення.

1959-го року “Літературна газета” надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.

Донецький клуб літераторів. Другий ліворуч Василь Стус / Фото  Інституту національної пам’яті

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився, і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. “Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…”, – так згадує той день Іван Дзюба. Наслідком стало виключення з аспірантури.

Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: “…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…”.

Фото Василя Стуса, зроблене під час першого арешту у 1972 році / Із архіву Інституту національної пам’яті

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради: “1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю, … життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму “я”. Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…”.

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

Василь Стус з дружиною Валентиною Попелюх та сином Дмитром. Донецьк. 1978 / Фото  Інституту  національної пам’яті

Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

"...З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности". Василь Стус, "Відкритий лист до Івана Дзюби" (1975)

Завдяки надзусиллям родини поета, тільки у 90-х рр. було видано повне зібрання творів Стуса – у 6 томах (9 книгах). Стуса ще за життя визнала літературна Європа, а його творчість було висунуто на здобуття Нобелівської премії.

У 2005 році Василь Стус отримав звання Героя України (посмертно).