У вінок Великому Каменяреві
2006 року Україна святкує
славний ювілей – минає півтора століття від дня народження Івана Франка,
всесвітньо знаного поета, прозаїка, драматурга, публіциста, перекладача й
видатного вченого, номінованого на Нобелівську премію, якої він був безперечно
гідний. Внесок Івана Франка до української літератури і культури загалом
величезний, та й працював він не заради хоч би й найвищих нагород. Він був
робітником на культурній ниві, і його вагомий доробок – понад 100 томів – не
лише підняв цілі пласти національного життя, а й завдяки зверненню до
загальнолюдських цінностей не втратив актуальності й донині.
Франко вважав себе
пекарем, який випікає хліб для щоденною вжитку. Та творчий доробок Івана Яковича став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається
ніколи. Євген Маланюк свого часу писав:
«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен,
почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут
діє інстинкт величі». Свої погляди на величність постаті Каменяра та
актуальність його творів для сучасної багатостраждальної Україна виклала дев’ятикласниця
Люда Кабак:
Універсальна особистість, апостол правди, який випередив свій час, багатогранний
учений, український велет, який жадібно ловив нові віяння, найтонші коливання
атмосфери в суспільстві, перебував у
вічному русі, жазі пізнання, інтелектуал-пророк, що прагнув осягнути,
осмислити, збагнути й передати безцінний досвід нащадкам – саме таким бачу
тебе, Іване Франку, хоча й минуло вже сто літ за межею Вічності. Але чому знову
й знову нація звертається за порадою до слів західноукраїнського титана, невпокореного Прометея?
